До 1999 року Україна залишалась єдиною посткомуністичною країною, в якій за ціле десятиліття протягом жодного року не спостерігалось економічного зростання, і яка зазнала найбільшого загального спаду, зареєстрованого серед всіх посткомуністичних країн, що не мали збройних конфліктів. Можливо, при визначені масштабів кризи були допущені статистичні помилки, але відсутність економічного зростання не підлягає сумніву (Ослунд, 2001а). В Україні надто великою була частка тіньової економіки (Джонсон та ін., 1997).
Більшість симптомів "хворобливого" стану економіки були очевидними. Ринкові реформи проводились із запізненням та мали половинчастий характер. Бюджетний дефіцит значно перевищував наявні можливості фінансування й при цьому також постійно дещо перевищував заплановану межу. Неплатежі та заборгованість стали сумною характеристикою країни, тоді як обсяги бартерних операцій зростали до 1998 року. Хоча зовнішній борг був не дуже великим, його значна частина була зумовлена неплатежами, головним чином, за газ, імпортований з Росії, а, починаючи з 1998 року, Україна стояла на межі дефолту, маючи валютні резерви, обсяг яких, за звичай, був меншим, ніж місячний обсяг імпорту. Ефективність експорту залишалась низькою. МВФ неодноразово домовлявся з Україною щодо реалізації стабілізаційних програм, але уряд постійно порушував їх умови, змушуючи МВФ припиняти фінансування. Ситуація в соціальній сфері була напруженою, диференціація доходів наближалась до показників Латинської Америки (Ослунд, 2000; Мілановіч, 1998).
