Переобрання 16 вересня ц.р. в Європарламенті Ж.М.Баррозу на посаду голови Європейської комісії на наступні п‘ять років не стало сюрпризом - його кандидатура була одноголосно висунута урядами 27 країн-членів ще у липні ц.р., а опозиційні йому фракції Європарламенту так і не спромоглися подолати внутрішні розбіжності для висунення альтернативного кандидата. За таких обставин єдиним супротивником Ж.М.Баррозу під час голосування з приводу його кандидатури був дефіцит довіри до його власної персони через неоднозначні оцінки підсумків його діяльності протягом першого мандату.
Головна ж інтрига в процесі обрання нового керівника Єврокомісії полягала не у персоні кандидата або шансах на його проходження, а в обсязі підтримки, на яку він міг розраховувати у стані своїх прибічників. Хоча Ж.М.Баррозу міг бути впевнений в отриманні простої більшості голосів, яка була формально необхідна для його обрання, з політичної точки зору задля отримання повної легітимності йому було потрібно здобути як мінімум абсолютну більшість (369 голосів). Адже в разі набуття чинності Лісабонським договором, яким вводиться правило абсолютної більшості при обранні голови Єврокомісії, легітимність діючого керівника цього органу, обраного за старою процедурою, могла б бути поставлена під сумнів. Ж.М.Баррозу вдалося уникнути такої перспективи, набравши на користь своєї кандидатури 382 голоси. У той же час результати голосування засвідчили найнижчу (53 % голосів) підтримку кандидату на цю посаду за останні п‘ятнадцять років.
Якщо негативне голосування фракції Зелених, а також утримання від голосування Соціалістів (друга за чисельністю фракція в Європарламенті), були прогнозованими, то підтримка кандидатури Баррозу з боку центристів та членів Європейської народної партії, до якої він сам належить, виявилась не такою безумовною як очікувалось. Незважаючи на численні обіцянки, які роздавав Баррозу різним фракціям з урахуванням їх ідеологічних особливостей напередодні голосування, сумнівний підсумок його попереднього п‘ятирічного мандату не грав на користь його однозначної підтримки. Серед основних закидів до діяльності діючого голови Єврокомісії, які озвучувались його опонентами, фігурують надмірна пасивність Єврокомісії у боротьбі з економічною кризою, занадто ліберальні підходи Баррозу до визначення європейської соціально-економічної моделі, неприховані атлантистські погляди, кон’юнктурні зміни позицій та нездатність енергійно просувати загальноєвропейський інтерес всупереч національному егоїзму глав держав-членів, від яких залежало його переобрання.
Разом з цим, отримавши більш ніж абсолютну більшість голосів, Ж.М.Баррозу здобув достатній простір для маневру для більш рішучих дій протягом другого мандату, яких від нього вимагатимуть нові виклики, що постануть перед Євросоюзом у посткризовий період. До того ж слід враховувати, що за останні двадцять років функція голови Єврокомісії значно еволюціонувала і зараз вже потрібні не стільки сильні та харизматичні персоналії, як, наприклад, Ж.Делор, який відігравав роль потужного локомотиву у поглибленні євроінтеграції, а скоріше ефективні технократи, здатні забезпечити стабільне функціонування інституцій Євросоюзу при існуючому рівні інтеграції та в умовах критично розширеного членського складу.
