Друк

Анонс

Вхід на сайт


Публікації в ЗМІ

  • Оксана Кузяків: “Я завжди була переконана, що соціологія має бути корисною”

    27.10.2016

    Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з виконавчим директором Інституту економічних досліджень та політичних консультацій, фахівцем з досліджень ділової активності, розвитку бізнесу та ділового клімату в Україні пані Оксаною Кузяків. У 1995 році вона отримала ступінь магістра соціології у КНУ ім. Т. Шевченка, після чого працювала в кількох неурядових організаціях, беручи участь у низці міжнародних проектів. Наразі пані Оксана є провідним експертом щоквартального моніторингу «Ділова думка», який вивчає оцінки та очікування керівників підприємств щодо змін ділового середовища та розвитку бізнесу в Україні. Розмовляємо про соціологічну освіту початку 1990-х, роботу недержавних аналітичних центрів та особливості соціологічного ремесла.

    Пані Оксано, у 1990 році Ви вступили до Київського університету на соціологічну спеціальність. Що саме тоді спрямовувало ваш вибір?

    Насправді це цікаво, адже найперше питання, котре я почула на співбесіді з деканом при вступі в університет, було саме таким: «Чому ви хочете стати соціологом?». Я готувалася до розмови на суспільствознавчі теми, а на це питання була абсолютно не готова відповідати. Тоді соціологічна спеціалізація ще була прикріплена до філософського факультету і багато хто, відповідаючи на нього, намагався притягнути за вуха Гегеля з Кантом, щоб продемонструвати свою  обізнаність. Але я, трохи розгубившись, сказала, що «просто так захотіла».

    Для мене це було важливе особисте рішення, адже в тих умовах, коли країна разюче змінювалася прямо на очах і щодня все починалося з чистого аркуша, вступ на філософський факультет на соціологічну спеціальність провіщав зовсім незрозумілі перспективи. Мої батьки були проти, адже ніхто нічого про соціологію не чув. А я з часів школи дещо про соціологію знала, адже тоді – в часи Перебудови – «американських соціологів» згадували майже так само, як сьогодні «британських вчених». І мене вразило, що за допомогою різних числових показників можна скласти певне уявлення не лише про невелику групу людей, але й про суспільство загалом, дізнатися, що коїться в людських головах. Це ж і справді цікаво.

    Тому я стала читати тематичні статті й дізналася, що існує така особлива дисципліна – соціологія і що навіть у Києві можна отримати відповідну фахову освіту. Єдине, що мене трішки стримувало, – це те, що соціологів вчили на факультеті філософії, а от у ролі філософа я себе ніколи не бачила. Проте це не завадило моєму інтересу. Навпаки, він став цілком свідомим після того, як мені до рук потрапила збірка праць з прикладної соціології у двох томах, де пояснювалося чому, як і для чого проводяться соціологічні дослідження. В тому числі там були перекладені статті про те, як формувати громадську думку: це було надзвичайно цікаво. Потім я випадково прочитала «Походження родини…» Енгельса  і зрозуміла, що хочу бути соціологом. Тоді ми жили в таких обставинах, що прогнозувати майбутнє було безглуздою справою. Ніхто не міг уявити, що станеться через 5 років, тому я вирішила просто займатися тим, що мене цікавило.

    Чи можна сказати, що ваш інтерес до соціології був радше дослідницьким, ніж «активістським»?

    Насправді моє студентство почалося з Революції на граніті, під час якої важко було залишатися політично нейтральним. Протягом двох тижнів ми не вчилися, а Червоний корпус КНУ перебував в центрі цих буремних подій. В січні 1990 року я брала участь у ланцюжку злуки… В якийсь момент ти розумієш, що позиція спостерігача себе не виправдовує. Від тебе потребується громадянське рішення і його доводиться приймати.

    novakahovka204

    А які теми й напрямки вас найбільше переймали протягом навчання?

    Тут можу сказати, що моє студентство припало на дуже особливий час. Гуманітарна освіта тоді була абсолютно нестандартизована, і у нас навіть не було жодного підручника. Радянська система себе вичерпала, а нова ще не склалася. З одного боку, це сприймалося як прикра ситуація, а з іншого – було відчуття повної свободи. Ми слухали багато цікавих авторських курсів, котрі потім вже не викладалися. Наприклад, соціологія поколінь. Я пам’ятаю, як мене вразило, що ми можемо відслідковувати масштабні довготривалі суспільні процеси, такі як міжгенераційна зміна цінностей,  робити висновки, формулювати прогнози.

    Дипломну роботу я написала на тему «Молодь на ринку праці: орієнтація та поведінка», де аналізувала дані про безробіття, зібрані на замовлення Міністерства соціальної політики. Мені кортіло чогось реального, прикладного, живого, і я це отримала. Я була, наприклад, дуже здивована тим, що значна частина молоді сповідує абсолютно патерналістські погляди, вважаючи, що держава повинна їх забезпечити усім необхідним. Тоді мені здавалося, що цей патерналізм найближчим часом має залишитись у минулому, хоча тепер я розумію, що подібні явища не зникають протягом кількох років – на це потрібні десятиліття.

    Але ж Ви теж були частиною цієї молоді? Як Ви це сприймали?

    Так, я розуміла, що певною мірою досліджую саму себе, свої власні уявлення та уявлення своїх друзів. Тому це і породило своєрідний «шок», адже мені здавалося, що навколо мене таких людей немає. Виявилося, що вони є всюди і я зрозуміла, наскільки важливо пам’ятати, що твоя професійна доля у твоїх руках.

    А чи було у Вас відчуття впевненості у тому, що ви вже маєте вдосталь необхідних знань і компетенцій, коли Ви влаштовувались на свою першу роботу за фахом?

    Моїм першим місцем фахової зайнятості став один із дослідницьких центрів, що відкривалися тоді при різних міністерствах. Міністерство соціальної політики побоювалося різкого підвищення безробіття, тому ініціювало створення таких от структур, котрі постачали б необхідну інформацію й аналітику. Це було щось на перетині соціології та економіки – цікава й відповідальна робота. Саме тоді я зрозуміла, що не залишусь без хліба, адже мою освіту цілком можна було інструменталізувати.

    Частина моїх однокурсників знайшли собі роботу в щойно започаткованих маркетингових компаніях, де соціологічний інструментарій був також досить затребуваним. Пізніше я переконалася, що соціологічна освіта справді формує набір базових компетенцій, котрі дозволяють займатися одночасно цікавими й корисними справами. Я називаю це «соціологічним ремеслом» – не Science, не Art, а саме Craft. Соціологічне ремесло означає вміння, по-перше, виявляти соціальний аспект у будь-якій сфері нашого життя, а по-друге, застосовувати відповідний інструментарій для того, щоб отримати про досліджуване явище всю необхідну інформацію та адекватно аналізувати її. Безвідносно, що саме ти досліджуєш, якщо ти поєднуєш теоретичну й прикладну роботу і якщо це затребувано ринком, державою чи громадянським суспільством – ти займаєшся ремеслом. Як на мене, саме це робить соціологічну освіту унікальною, адже це ключ, що відкриває двері майже в усі області суспільного життя.

    А як саме відбувся перехід від студентського життя до професійної фахової зайнятості?

    У кілька етапів. Спершу, ще будучи студенткою 5 курсу, я майже випадково долучилася до одного дослідницького проекту, де потребувалися люди, що розуміються на аналізі даних. Старше покоління ще не вміло цього робити, тому взаємодія з «цифрами» була на наших плечах. І специфіка цієї ситуації полягала в тому, що показники, котрі спершу здаються простою математикою чи статистикою, насправді приховують під собою суспільну дійсність, котру ти повинна витлумачити та проаналізувати. Тут я на власному досвіді зрозуміла, що поєднання математики й гуманітарного знання для соціолога є дуже важливим.

    Пізніше, вже по завершенні навчання, я так само майже випадково долучилась до тимчасового проекту, котрий згодом змінив моє життя. Мені зателефонували з пропозицією кілька місяців попрацювати в одному дослідженні. Найважливіша вимога при влаштуванні на роботу – знання англійської. Я вирішила, що мені це не завадить і пішла на співбесіду. І тут переді мною неочікувано відкрився новий світ, я йшла на зустріч, навіть не розуміючи, що чекає мене попереду. Середина дев’яностих, я приходжу в офіс, де стоять найкращі комп’ютери,  нові елегантні меблі, навколо цікаві люди, що тобі посміхаються й розмовляють між собою англійською.

    Виявилося, що після президентських виборів 1994 року до України приїхало досить багато іноземних радників, котрі намагалися надавати консультаційні послуги з метою підвищення ефективності роботи державних інститутів. І тоді створювався проект «Rapid Enterprise Survey» («Швидкісне дослідження підприємств»), що ставив собі за мету вивчати очікування керівників промислових підприємств щодо внутрішньої ситуації на цих підприємствах та у країні загалом.

    kuzyakiv_2

    А не могли б Ви детальніше розповісти про цей проект?

    Ми збирали, так би мовити, економічно релевантні соціологічні дані, щоб мати хоча б якесь загальне уявлення про те, що коїться в українській економіці. Проект виявився доволі ефективним й затребуваним, тому, по суті, він триває і досі під назвою «Ділова думка». Нещодавно йому виповнилося 20 років. Щокварталу ми запитуємо оцінки та очікування представників бізнесу щодо економічної ситуації в країні та показників роботи підприємств. Аналіз цих оцінок дозволяє формувати доволі цікаві прогнози і відслідковувати кореляцію між об’єктивними макроекономічними показниками та суб’єктивними оцінками керівників бізнес-компаній. Це яскравий приклад міждисциплінарного дослідження, де соціологічні й економічні методики працюють одночасно. Зокрема при фіксації так званого «зворотного зв’язку», тобто реакції українського бізнесу на ті чи інші рішення в сфері економічної політики держави.

    Цей проект був для мене свого роду професійним стартом, хоча мені складно сказати, хто саме я за професією. Адже я працюю з економістами вже 20 років. Коли мене питають щодо сфери моєї зайнятості, то я зазвичай кажу, що займаюся експертизою економічної політики. Насправді, це надзвичайно цікава і непроста тема, адже, коли налагоджуєш зворотній зв’язок з підприємцями, то розумієш як сильно розходяться номінальні рішення й життєві реалії. Найяскравіше це виявляється при спілкуванні з юристами, коли чуєш від них щось на кшталт: «Навіщо вам досліджувати процедуру реєстрації підприємств? Є чітка законодавча норма, згідно з якою на це потрібно стільки-то днів». Але в реальності все зовсім інакше, і ніхто не розповість про реальні складнощі з реєстрацією підприємства краще, ніж самі підприємці. Розуміння різниці між юридичною нормою й економічною практикою в Україні є надзвичайно важливим для формування бодай якихось адекватних управлінських рішень. А наша мета, в кінцевому підсумку, полягає саме в імплементації результатів досліджень в економічну політику (в сенсі «policy»).

    Як я розумію, це і є завдання вашого Інституту економічних досліджень та політичних консультацій?

    Так, ми є представниками «третього сектору» – некомерційним недержавним аналітичним центром («think tank», як кажуть на Заході), що намагається постачати якісну експертизу й аналітику для тих, хто відповідає за управлінські рішення. Але специфіка нашої роботи в тому, що ми є не просто вченими-дослідниками, що спостерігають за суспільним розвитком зі сторони. Ми намагаємося брати активну участь у цьому процесі, як його посередники й провідники.

    А у Вас є позитивний досвід впровадження експертних рекомендацій у реальну політику?

    Розумієте, існує свого роду ідеалізоване уявлення щодо того, як мають працювати подібні аналітичні центри: уряд формує запит, ми постачаємо експертизу, формулюємо кілька альтернативних пропозицій (т. зв. «best solutions»), до них дослухаються і ситуація в суспільстві поліпшується. Але ми з вами чудово розуміємо, що в Україні це все зовсім не так. До самого останнього часу аналітичні центри не мали зовсім ніякого впливу на політику. За часів Януковича все це було зведено просто нанівець. Тоді значна частина подібних центрів створювалася, щоб обслуговувати інтереси правлячих кіл і вдавати перед європейськими партнерами, що в Україні начебто існує незалежна експертиза.

    Але був і позитивний досвід. За часів президентства Ющенка, наприклад, довго обговорювалось питання про вступ України до Світової організації торгівлі, і наш інститут вперше ретельно прорахував можливі економічні ефекти від цього рішення. А потім президент використовував ці дані в своїх промовах як аргумент на користь вступу в СОТ. Це був, по суті, перший випадок, коли дані незалежного аналітичного центру стали використовуватися на найвищому рівні. Звісно, що зараз ситуація радикально змінилася і після Революції гідності є багато каналів, через які можна комунікувати з представниками влади.

    Наразі кількість проектів, в яких ми працюємо, помітно зросла. А це дає нам можливість використовувати дані, що ми отримуємо в рамках «Щорічної оцінки ділового клімату ABCA» програми USAID ЛЕВ, для вирішення більш локальних і прикладних проблем. Наприклад, нещодавно в Тернополі ми допомагали місцевим органам влади розробити стратегію розвитку малого та середнього підприємництва до 2020 року. І цю стратегію навіть було затверджено на засіданні Тернопільської облради. Тобто результат соціологічного дослідження напряму вплинув на важливе рішення в рамках регіональної економічної політики.

    img_2388

    Є ще один цікавий приклад: всі переконані, що в українському бізнесі одним із найперспективніших є IT-сектор. А ми провели репрезентативне опитування представників малого і середнього  бізнесу з  вибіркою 1800 осіб, і встановили, що середній вік підприємця в Україні становить 45 років. Зрозуміло, що IT-шників серед людей цього віку не надто багато. Талановита молодь нерідко просто боїться відкривати підприємства, адже це передбачає серйозну відповідальність, а деякі процедури виглядають не достатньо прозоро. Ми просто викрили ще один пласт проблеми, і отримавши певне відображення реальності можна міркувати, що робити далі.

    В цьому контексті хотілося б запитати, про можливу роль соціології в громадському секторі. Адже, з одного боку, в суспільстві панує усталений стереотип, що соціологія – це, насамперед, постачальниця політичних рейтингів. З іншого ж боку існує доволі замкнене на собі академічне середовище, що, подекуди, є вкрай нечутливим до нагальних суспільних викликів. Чи міг би третій сектор стати майданчиком для налагодження зв’язку між соціологією-як-практикою та соціологією-як-наукою?

    Я думаю, що так. І мені взагалі здається, що в цьому полягає трагедія нашої науки. Я маю на увазі сучасне становище академічної соціології в Україні. Я так кажу не через те, що весь час працювала у сфері експертної аналітики і маю упередження щодо того, що відбувається в університетах. Просто життя там має бути більше, і для цього, на жаль, мають змінитися покоління. Я певна, що існує своєрідна вікова межа, котра свідчить, що старше покоління здебільшого не засвоїло тезу про те, що аналіз потребує не тільки логічного мислення і знання теорії, але й уміння постійно в рутинному порядку спиратися на цифри. Соціальний контекст, тобто наше повсякденне життя, постійно змінюється, і ці зміни потрібно емпірично відстежувати.

    У мене завжди було внутрішнє переконання, що соціологія має бути корисною. Ми повинні давати відповідь на питання «хто ми такі?» і «як нам стати краще?» – це унікальний потенціал соціології, котрий вона, на жаль, сьогодні в Україні не дуже ефективно реалізовує.  Я розумію, що своєрідна «закритість» властива будь-якій академічній спільноті, але мені здається, що соціологія в цьому плані зачиняє не лише двері й вікна, але й ставні, обережно поглядаючи на зовнішній світ через малесеньку хвірточку.

    Тому одне із завдань третього сектору, на мою думку, це, дійсно, поєднання науки та прагматики. Адже тут проблема не тільки в умінні оперувати даними чи теоретичним знанням. Надзвичайно важливо вміти розмовляти з людьми (політиками, управлінцями, підприємцями) їхньою власною мовою – це те, чого більшість академічних соціологів робити не вміє. А це означаєь просту річ – ви ніяк не зможете впливати на їхні рішення. Ви живете в різних світах і не будете спроможні знайти спільну мову. Тому від недержавних аналітичних центрів залежить в цьому плані досить багато, хоча тут також є свої «підводні камені» і проблеми.

    А що це за проблеми?

    Розумієте, аналітичні центри, як-от наш Інститут, не займаються дослідженнями заради дослідження. Їхня мета – вирішувати конкретні проблеми й впроваджувати раціональні управлінські рішення, тим самим сприяючи розвитку суспільства. В ідеалі, кожен центр повинен мати стратегічну мету і місію. Ми для себе формулюємо її як вироблення альтернативного погляду на ключові проблеми суспільного та економічного розвитку України. Підставою для подібних тверджень, як правило, є те, що аналітичні центри позиціонують себе як незалежні. Хоча що саме мати на увазі під «незалежністю» – це велике питання. Незалежні від кого?

    В Україні з цим велика проблема, адже відсутнє необхідне законодавство, що забезпечило б безперешкодне фінансування  подібних центрів через систему так званих «ендавментів» (від англ. «endowment») – фінансових пожертв, що йдуть на користь неприбуткових організацій з боку спонсорів і фондів, котрі, разом з тим, не втручаються у їхню внутрішню діяльність, вимагаючи тільки дотримання правил професійної етики. Такі гроші, як правило, даються в управління групі відповідальних осіб, а громадська організація може жити на відсоток із цих грошей та заробляти на проектах. У нас в країні із цим великі проблеми, адже перевести проект на постійні рейки надзвичайно складно. Хоча за останні кілька років наші іноземні партнери й донорські спільноти докладають для цього багато зусиль. Взагалі, більшість проектів в Україні існує завдяки підтримці Європейського Союзу або Сполучених Штатів. І проблема не тільки в грошах, але і в можливості підготовки відповідальних фахівців, що мали хоча б базовий рівень необхідних знань і навичок, володіли б мовами та мали мотивацію щось змінювати.

    Останнє є надзвичайно важливим моментом: щоб працювати в громадській організації необхідно поділяти її цінності. Інколи існує ціннісна й етична межа, за яку не можна виходити, тому мені завжди важливо знати, що людина певною мірою поділяє наші уявлення про те, куди нам слід рухатися. Третій сектор – це не сфера найманців. Якщо вам просто потрібні гроші, то краще займайтеся бізнесом.

    Які ще критерії Ви формулюєте для себе як роботодавець?

    Найперше, це професійні навички, логічне мислення, готовність вчитися, знання іноземних мов та навіть хороше володіння українською мовою, щоб людина була здатна гарно писати та говорити публічно. Що стосується саме соціологів, то ключовим критерієм будуть також базові фахові вміння, як, наприклад, володіння SPSS та іншим програмним забезпеченням, а також розуміння суті соціологічного ремесла.

    А чи можна сказати, що протягом останніх кількох років після Майдану суспільний запит на роботу аналітичних центрів збільшився і соціологам слід шукати роботу саме в цій сфері?

    Так, запит без сумніву зріс, хоча можу сказати, що він залишається дещо невиразним і не до кінця сформульованим. Далеко не всі дослідження перетворюються в рекомендації і мають шанси вплинути на ситуацію в країні. Люди, що займаються плануванням, справді стали свідомішими щодо необхідності базованої на даних експертизи. Хоча і тут ми перебуваємо на периферії, адже в передових країнах планування й прогнозування в економіці, політиці, бізнесі та інших сферах давно базується на Big Data та комплексних математичних моделях. Якби ми жили в спокійніший час, то, можливо, рух в напрямку прогресу в Україні був би відчутнішим. Проте я впевнена, що суспільна потреба у фахових соціологічних компетенціях надалі тільки зростатиме.

    Розмовляв Артемій Дейнека

     

    Поділитися:
Powered by

Activemedia
© 2010
Інститут
економічних досліджень
та політичних консультацій
адреса:
Рейтарська 8/5-А,
01030 Київ, Україна
тел.:
+ 38 044 278-63-42
+ 38 044 278-63-60
факс:
e-mail:
+ 38 044 278-63-36
institute@ier.kiev.ua
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на www.ier.com.ua